Нещодавно ми, випускники 1981 року, зустрілися у стінах рідної другої міської школи (нині гімназії). На її подвір’ї нас чекала наш класний керівник Віра Миколаївна Бабич – схвильована, в очах – сльози радості й гордості за нас, що всі стали добрими людьми, не посоромили учителів, батьків. Школа гостинно запросила нас до себе, де пройшли наші найкращі, неповторні роки. Зайшли до свого класу, кожен сів за свою парту – не забули. Хвилиною мовчання пом’янули учителів і однокласників, котрі відійшли за межу вічності. Збори відкрив староста класу Віктор Антоненко і надав слово Вірі Миколаївні. Вона з хвилюванням подякувала нам, що не забули стежку до школи, а нашим батькам за те, що допомагали їй разом виховувати нас справжніми людьми. Учитель для наших батьків був великим авторитетом, його поважали, цінували його працю. Він сидів з відстаючими і після уроків, допомагав, коли була необхідність, надолужувати програму. І ніхто йому за це не платив, не було ніяких репетиторів. А ще разом із своїми вчителями, а найперше з класним керівником В. М. Бабич, ми організовували своє дозвілля в стінах школи: самі готували й проводили вечори відпочинку, були і режисерами, й постановниками, і виконавцями. Хіба таке забувається?! Ми старалися вчитися, вміли відпочивати, любили працювати. І ніхто з батьків ніколи не поставив перед учителем безглузде запитання на зразок: «Чому це моя дитина повинна прибирати біля школи, на вулиці?». Мабуть, через це місто наше було охайнішим, діти - працьовитішими, бо школа і сім’я були єдині у справі навчання й виховання учнів. Користуючись нагодою, від імені всіх випускників 1981 року хочу подякувати всім нашим вчителям за науку, за добро, якому нас навчили. За дорученням випускників
