Неписаною емблемою цього села були верби. І мало хто з місцевих жителів уже пам’ятає, коли їх висадили узбіччями центральної вулиці. Зеленіли, кучерявилися, та й постаріли красуні вже після того, як Вербів перейменували у Любимівку. Тепер вони вже не затінюють вїзного шляху, не лякають тим, що можуть розчахнутися і в бурю впасти додолу - їх просто зрізали. Не одна сільська душа журилася над цим, але що поробиш. А дерева ті були свідками історії. Може, вони пам’ятали, як до хати Горовчуків топтав стежку сільський учитель із сусідніх Війтовців Степан Кучер, бо сподобалася йому вродлива дівчина Олена, що жила там з батьками. Посватав, побралися. Забрав учитель молоду дружину у те ж таки сусіднє село, де вчителював. А то перед жнивами прийшла дочка батьків провідати та й тут розродилась - у похиленій під стріхою хатинці на зразок шевченкової. Не знав - не відав ніхто тоді, що у вербовій колисці мати виколихувала талановитого творця зразків української радянської прози Василя Кучера. Як виповнилося хлопчику11 років, сім’я із Війтовців, де квартирувалася в родині Свиридюків, переїхала у Ставище Попільнянського району. Там юнак закінчив школу, звідти пролягла в самостійне життя його стежина. Навчання, армійська служба, робота в газетах і здійснення найпотаємнішої мрії - написання художніх творів - ось віхи життя талановитого українця, який створив неповторні романи і повісті - «Чорноморці», «Голод», «Плещут холодные волны», «Две жемчужные нити», «Устим Кармелюк», серії нарисів і ще багато іншого. Про все це - відоме і не зовсім я почула з вуст вчительки Ольги Олексіївни Ходаківської, яка сорок два роки пошукової творчої праці віддала благородній справі - вивченню життя і творчості Василя Кучера. Двадцять сім років була директором школи, в якій за цей час з’явилася музейна кімната В. С. Кучера. Правда, частину експонатів передали сільському музею. А взагалі більшість їх віднайшла і досі оберігає Ольга Олексіївна - бібліограф, біограф, літературознавець, дослідник творчості Василя Степановича. Серед експонатів - оригінали: лампа з кабінету письменника, вишитий рушник, альбоми, годинник. І сорочки, вишиті українським орнаментом, вони до кінця життя залишалися улюбленим і найдорожчим одягом письменника. Багато особистих речей передала любимівчанам сестра Тамара Степанівна, яка теж була присутня на ювілейному торжестві в честь сторіччя свого брата. Мені захотілося зробити фото на згадку - я сфотографувала Ольгу Олексіївну в шкільній музейній кімнаті. Тут її зусиллями створено також експозицію з давніх українських тернових хусток. Запнута жінка своєю хусткою, яку її дуже давно подарував батько. Стіни шкільних коридорів далеко не нового, але з любов’ю відремонтованого і реставрованого приміщення - у стендах, на яких виписана історія рідного села. Те, що присвячене Василю Кучеру, лише одна дорогоцінна сторінка великого літопису цього красивого, багатого і водночас обділеного українського села, де щороку помирає людей більше, ніж народжується, де згасають вікна тих хазяїнів, що відійшли за межу, а діти й онуки їх шукають кращого життя у далеких і близьких світах. Віриться, що в Любимівки будуть ще світлі сторінки історії, що знайдеться інвестор, якого приваблять і врожайні ниви, і неповторні ландшафти, якого з надією зустріне дружна і щира сільська громада, котра оберігає історію свого населеного пункту, пишається письменником-земляком, якого люблять і знають у Любимівці завдяки таким ентузіастам і хранителям давнини, як О. О. Ходаківська.
