"Працював до останнього життєвого подиху" Александр Ґроза
3 листопада 1875 року в с. Халаїмгородок ( нині Городківка Андрушівського району Житомирської області ) перестало битися полум'яне польського поета і драматурга Александра Кароля Ґрози, відомого представника „української школи” в польській літературі. У 30-х роках XIX століття серед поляків, які проживали на Правобережній Україні, виник інтерес до української мови та фольклору. Тоді група польських письменників і створила „українську школу”. Як писав український історик Д.І.Дорошенко, „ люблячи Україну і її природу, вони черпали своє натхнення в бурхливій минувшині краю, в козацьких подвигах, брали сюжети з української історії, обробляли мотиви української поезії, наслідували її форми. Не перестаючи бути патріотами історичної Польщі й беручи участь у боротьбі за польську справу, представники „української школи” мали вплив на розвиток української свідомості й українського патріотизму взагалі”. У 90-х роках XIX ст. видатний український письменник і громадсько-політичний діяч І.Я.Франко у статтях і рецензіях позитивно розглядав поетичну діяльність цих письменників, які, на його думку, зробили багато для братання культур українського та польського народів, і закликав польських літературознавців вивчати і популяризувати їхні кращі твори. Найвідомішими представниками цього напряму, крім А.Ґрози, були Б.Залеський, С.Гощинський, Ю.Словацький, А.Мальчевський, М.Грабовський. А.К.Ґроза народився 30 червня 1807 року в с. Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області, в заможній дворянській родині. Початкову освіту здобув у школі м.Умані ( 1817 – 1820 рр. ), у 1826 році закінчив гімназію в м. Вінниці. Навчався у Віленському ( 1826 – 1829 рр. ) і Дерптському ( 1829 – 1830 рр. ) університетах. Свої юнацькі поетичні твори він вперше опублікував у віленському „ Noworoczniku Litewskim” у 1831 році. Тоді ж переїхав у с.Сологубівку на Україні, оженився і присвятив себе літературній діяльності. А.Ґроза вивчає український фольклор, історичне минуле українського народу. В його творчому доробку з'являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „ Смецинський”, драма „Гриць”. Найбільше знаний твір А.Ґрози цього періоду – поема „Канівський староста”, в якій автор представляє історію злочинів і насильств Миколи Потоцького. В 1838 – 1842 роках митець видає у м.Вільно п'ять томів альманаху „Rusa?ka” , де друкуються кращі твори, написані на Віленщині та Україні. Подібну ініціативу виявив і в 1848 – 1850 роках, публікуючи альманах „Grosz Wdowi”. Після двотомного видання „Poezji”( там, до речі, була поема „ Перша покута Залізняка”, в якій розповідається про події Коліївщини ) А.Ґроза на деякий час замовк. З 1848 року він пише прозові твори, реалістичні картини побуту, сцени і типи київських контрактів: „ Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „ Контрактова мозаїка, щоденник з 1851 року”. На схилі 50-х років XIX століття письменник переїхав до Бердичева, де працював учителем, пізніше – до Житомира, де давав приватні уроки польської мови і літератури, а потім поринув у вир громадського життя. А.Ґроза разом з лікарем і мемуаристом К.Качковським, лікарем і літератором Е.Галлі, драматургом А.Коженьовським, збирачем волинських старожитностей Ф.Новицьким 15 січня 1859 року засновує Житомирське польське книжково-видавниче товариство. Ділові поїздки до м.Вільно з метою організації роботи друкарні та книгарні змушують його працювати цілодобово. Нарешті справу зроблено. Друкуються польською мовою дешеві букварі, підручники, словники, книги, доступні небагатим людям, релігійна література. Проте в другій половині XIX ст. царизм здійснював на Волині, Київщині та Поділлі політику насильницької асиміляції, що передбачала остаточне зникнення поляків як нації. Російська адміністрація викорінювала польський вплив на Україні шляхом русифікації. Тому в секретній канцелярії волинського губернатора вже 15 липня було розпочато слідчу справу проти товариства, а невдовзі його було ліквідовано. Друкарню й книги конфіскували, членів видавництва віддали до суду... Останні п'ять років А.Ґроза прожив у Халаїмгородку. Село розкинулось на правому березі тихоплинної Гуйви. Селянські хати з дерева й саману під солом'яними стріхами розсипались у мальовничому безладді. Далеко на сході, в бік с. Лебединці, за Чорним коломийським шляхом, яким колись татари вели ясир, ледь мріє правічний ліс. При в'їзді в село з північного боку - дерев'яна Миколаївська церква, з південного - кам'яна католицька каплиця Св. Клари. В селі махають крилами два вітряки, працюють цегельня й пивоварня. З майже двох тисяч жителів села третина – римо-католики. Таким вперше постав Халаїмгородок перед новим мешканцем. А.Ґроза поселяється в садибі друга Є.Івановського, мемуариста. Той давно відійшов від маєткових турбот і віддається літературній справі. Самотньо проживаючий господар радий товариству, бо поважає письменника за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, благородне горіння. А.Ґроза вражав сучасників своєю добротою, м'якістю, благородством. Він радів плодам своїх самопожертв, подавав руку допомоги творчій молоді, щоб та не закопувала талантів, не забувала, що для Польщі повинна присвятити своє життя. Працював самовіддано задля утримання і піднесення польської літератури. Був незрівнянним у ставленні до своїх дітей, як відзначав Є.Івановський, „серце мав материнське”. Був щасливим від того, що був батьком красивої дочки й синів, які відзначалися чудовими здібностями. Він ніколи не ображався, ніхто його не бачив сердитим. Як підкреслював халаїмгородський літератор, він завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”. А в Халаїмгородку були хороші умови для літературної праці та відпочинку: багата книгозбірня господаря, картинна галерея, величний старий парк, чудовий фруктовий сад з алеями, перед будинком – клумби пишних квітів. А.Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. В 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, пише спогади про своє життя, які вміщують цікаві події юності, роздуми зрілого митця про життя та історичну долю поляків на Україні. Одночасно він друкує збірку „Щоденник”, перед самою смертю закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”. Незважаючи на заборону навчати дітей грамоти польською мовою, письменник навчає рідної мови дітей з польських родин. І, врешті, переймається долею сільських сиріт, опікується ними. Вдячні сироти відвідають, щоб пошанувати, А.Ґрозу напередодні його відходу у вічність. Дійсно, як писав Є.Івановський, „правдивим був поет у почуттях і діях, у кожній миті свого життя”. По смерті друга мемуарист у другому томі „Спогадів минулих літ” висловив велику повагу до нього і невимовний біль втрати: „Протягом п'яти років, разом проживаючи, відчував багато доказів сердечної приязні; відносини були такими хорошими, що лише зі сльозами можна про це розповісти... Повага йому належить від усіх нас, та повага, на яку він всім життям своїм заслужив, стількома прекрасними якостями душі, працею, чудовими творами, щоб настало пробудження для молодих письменників, щоб тим шляхом, тією дорогою чеснот і благородства крокували і оживили працю свою і здібності духом чистим і красивим, милістю Бога і Польщі”. З плином літ ім'я А.Ґрози в Україні не забули. Статті-персоналії про нього вміщені в Українському Радянському Енциклопедичному Словнику (1987 р.), в Українській Літературній Енциклопедії (1988 р.). Нині, коли поляки й українці обрали моральним орієнтиром християнські цінності, озброїлися європейським досвідом толерантності, певно, слід на Житомирщині увіковічнити пам'ять про письменника, чия творчість ще в XIX ст. сприяла виникненню почуття симпатії та порозуміння між двома народами.
Іван Савицький, член Національної спілки краєзнавців України (с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)
